Поліські скарби збереже біосферний резерват

Культурні цінності поліщуків будуть під охороною біосферного резервату Прип’ятське Полісся

Фото О. Леня

До винайдення у 1814 році геніальним українським бджолярем Петром Прокоповичем рамкового вулика бджіл розводили у колодах або бортях. Але і після того бортництво не зникло. Навіть у наші дні усе ще збереглися осередки цього промислу на Поліссі, зокрема – на Рівненщині та Житомирщині.

Існування такого цікавого елементу національної нематеріальної культури підсилює ідею створення на цих теренах міжнародного біосферного резервату Прип’ятьске Полісся (БРПП). Адже одне із завдань подібних резерватів —  якраз сприяння збереженню та розвитку культурних та історичних цінностей.

Підтримку створенню резервату надають українські та міжнародні громадські організації та фонди. Зокрема, ГО «Українське товариство охорони птахів» у пратнерстві з Франкфуртським зоологічним товариством Франкфуртським зоологічним товариством (FZS), Німеччина, Білоруським товариством охорони птахів (APB), Британським орнітологічним фондом (BTO), Консервейшн Кепітал (СС) за фінансової підтримки фундації «Аркадія – благодійний фонд Лісбет Раузин та Пітера Болдвіна».

Але без підтримки держави — як фінансової, так і організаційної та адміністративної — «підняти» такий проєкт неможливо. Тому мають належним чином попрацювати Міндовкілля, Національна академія наук України, обласні та районні державні адміністрації, керівники ОТГ, сільських та селищних і міських рад.

«Резерват планується створити на території Рівненської та Житомирської областей України та прилеглих територій сусідньої Білорусі. На нашій території, зокрема, є чимало історико-культурних цінностей – як об’єктних (таких, що можна помацати – О.Л.), так і нематеріальних (звичаї, обряди, традиції, виробничі процеси, кулінарні рецепти тощо). Серед об’єктів варто згадати Кам’яне село (геологічний заказник місцевого значення, розташований на схід від села Рудня-Замисловицька Олевського району Житомирської області — скупчення великих валунів); слов’янське городище; церкви — Святого Василя (12 ст.), Листвинська та інші; кургани скіфських часів; укріпрайон (перша лінія оборони ДОТів Другої світової війни); архаїчну дерев’яну будівлю лісовиків древлянських часів «Норман»; краєзнавчі музеї; архаїчні кладовища. Серед нематеріальних цінностей — бортництво;  древлянські звичаї, свята пошанування рушника, льону тощо. Хоча це доволі умовний поділ, бо борті і видобутий з них мед, рушники як такі – це цілком матеріальні речі», — розповідає доктор біологічних наук Сергій Панченко.

«Поезія хрестів і бань, що з небом нас єднають»…

Згадана Сергієм Панченком Листвинська дерев’яна церква зведена разом із дзвіницею майже півтора століття тому, у 1877 році.

«Церква постала завдяки коштам парафіян. Була приписана до парафіяльної церкви в селі Мала Мощаниця. Розташована в центрі села Листвин (Дубенський район Рівненської області), біля цвинтаря, на пагорбі. Церква тридільна, завершена одним верхом над навою. До маленького вівтаря з півдня і півночі прилягають прибудови. З заходу до бабинця прибудована рівноширока дерев’яна двоярусна дзвіниця», — розповідає сайт «Дерев’яні церкви Західної України».

Фото Сергія Трохимця

 

 

 

 

 

На жаль, потроху ця церква втрачає свою автентичність — маківки і дах дзвіниці, а також покриття купола нави покриті новою блискучою бляхою; вікна в стінах церкви замінені пластиковими. Але вона усе ще залишається окрасою краю і милує око.

Сергій Панченко та двоє його колег цього літа здійснили велопробіг територією майбутнього біосферного резервату і були вражені красою та історичним значенням храмів і церков, які траплялися на їхньому шляху.

«Зокрема, нас просто полонила краса храму Святого Василя. Він був побудований вісім століть тому в Овручі (Житомирська обл. – О.Л.) князем Рюриком Ростиславичем. Храм кам’яний, але до того на цьому ж місці стояла дерев’яна церква. Кажуть, що її побудував князь Володимир Святославич, який отримав при хрещенні ім’я Василь, тому храм носить це ім’я. Доля храму була дуже непростою, можна сказати, трагічною. Двічі його атакували татари — в 1240 і 1299 роках, а 1321 року храм зруйнував литовський князь Гедимін. Але після кожного руйнування храму місцевими жителями відбудовувався новий. Ні пожежа, ні війни XVII століття не могли повністю стерти з лиця землі православну святиню», — розповідає експерт.

Храм в Олевську. Фото О. Леня

Валуни – іграшки богів

На відміну від церков, Камінне село – витвір природи. Хоча й, за багатьма ознаками, він мав сакральне значення. Це геологічний заказник неподалік села Рудня-Замисловецька Олевського району Житомирської області. Тут на площі близько 15 гектарів розташовано багацько колоритних валунів. В українській Вікіпедії є дві цікаві легенди, пов’язані з цим місцем.

Одна розповідає, що тут колись було багате село. Одного разу через нього проходив старий в убогому одязі і попросив хліба у господаря багатого двору. Той махнув на нього рукою: «Іди собі, чоловіче, ніколи мені». Старий, яким виявився сам Господ, що спустився на землю, вийшов з села, озирнувся і село враз скам’яніло. На одному з каменів, де він відпочивав, залишився величезний слід босої ноги.

Інша легенда розповідає про битву, що відбувалася на цьому місці між Богом і темними силами. Після довгої битви Сатана був переможений, на камінні залишилися глибокі подряпини від його пазурів.

Поліський краєзнавець Сергій Жила розповідає й про інші цікаві кам’яні пам’ятки Олевщини, наприклад, про Камінь любові.

Сідлач. Фото С. Жили

«За кілька кілометрів від Камінного Села на Олевщині є величний Камінь Любові, або Сідлач. Нині рідко хто сідлає той Камінь, та ще й з дівкою чи молодицею. Кажуть, колись давно в цьому сідлі сидів якийсь Божок-Богатир. Був у нього доладній кінь. Літав той кінь під хмари, а богатир посилав на землю громниці в чортів. Одного разу згубив він сідло. Довго його шукав та не знайшов. Коли знайде, то буде горе. ой варто хоч раз в житті ось так полежати на цьому Камєнчику!», — пише Сергій Жила у своєму ФБ.

А у самому Камінному селі краєзнавець звертає, зокрема, увагу на Хрест святого Михаїла.

Фото С. Жили

«В Овруцькому районі цей поширений символ арійських народів називають «мальованка». В Європі схожий сюжет зустрічається на багатьох гербах. В уявленнях наших предків це очевидно був поділ Світу на чотири частини. Звуть його в Поліссі ще перехрестям чи й долею. Дуже схожий за композицією є Камінь в Камінному Селі. Раніше його звали «Хрест св. Михаїла», а нині стоїть на табличці нова назва «Розламана Хлібина». Лежить той Камінчик біля перехрестя доріг. До речі земну поверхню і в наш час ділять ось тим давнім способом — «поділу світу на чотири сторони». Мабуть всі пам´ятають про північний схід, південний захід та відповідні градуси. В давнину кожен вибирав свою майбутню долю на роздоріжжі», — пише Сергій Жила.

Вітер минулих днів

Щодо цікавих музеїв – то й тут правий експерт проєкту «Полісся – дика природа без кордонів» Сергій Панченко. Зокрема, цікавезний музей є у місті Сарни. Завдяки підтримці місцевої влади та самовідданій праці співробітників, музей нещодавно фантастично оновив експозицію.

«Музей починається з перших кроків. На фасаді будівлі знаходяться вивіски назв вулиці у різні часи. Експозиції розміщені у колись житловому будинку на двох поверхах. Так, є тут чудова зала — «Ретро Сарни», у якій показано інтер’єри помешкань сарненчан, їхні уявлення про моду, технічних новації початку 20 ст, представлені відомі персоналії міста того часу. Наступні зали присвячені повсякденному способу життя поліщуків, зокрема, їхнім ремеслам, якими і досі займаються (наприклад, соломоплетінням)», — ділиться враженнями відвідувачка Юлія Климук.

У Сарненському музеї. Фото Олега Листопада

«В нас діє шість експозицій, зокрема »Історія в грошах», »Селянський одяг та міщанський побут. Релігійна тематика та весільна обрядовість селян-поліщуків ‘’, »Торгівля, промисли та ремесла. Спадок Полісся», »Друга світова війна. Український вимір’’, ‘’Ретрозала. Відтворення інтер’єру кімнати будинку сарненської інтелігенції початку ХХ ст.’’, ‘’Сарни. Погляд крізь століття. Історія міста від заснування до сьогодення’’. На території музею знаходиться скансен, де можна прослухати цікаву екскурсію ‘’Життя та побут селян-поліщуків сер. ХІХ — поч. ХХ ст.’’, — говорить директорка музею Вікторія Дашко.

Обов’язково варто побувати у дворі музею.

Крисоловка у млині. Фото О. Листопада

«Тут і старовинний млин 1898 р., українські хатинки середнього достатку і бідної сімей, кузня, капличка… В чому унікальність сарненського вітряка, запитаєте ви? А в тому, що весь корус разом з крилами і валом обертаються навколо осі опори — центрального метрового! дубового стовпа, залежно від напряму вітру. Сюди можна зайти всередину. Як і в хатинки та кузні», — додає Юлія Климук.

У дворі музею. Фото О. Листопада

Найкращий мед – у бортях

Ентузіасти створення біосферного резервату Прип’ятьське Полісся сподіваються, що це допоможе також зберегти бортництва в Поліссі України.

«В справі збереження бортництва маємо багато проблем. Велика кількість колод на сьогодні знаходиться в зношеному стані. Більшість колод виготовлялась ще в повоєнний час і деревина більшості таких колод частково трухлява. У відносно доброму стані колоди, виготовлені в 1970-х р. Починаючи з 1980-х р. кількість виготовлених колод значно скоротилась. Особливо мало виготовлялось бортей у 1990-2000-і р. Приємним винятком може бути с. Копище, де багато колод виготовлено в останні роки», — зазначає відомий краєзнавець Сергій Жила.

Борті у Сарненському музії. Фото О. Листопада

Особливо в скрутному стані опинилась етнекультурна складова збереження бортництва.

«В наш час від поліських бортників ви вже не почуєте казки про те, саме Бог дарував людині бджолу, а чорт навчив гнати горілку-медовуху. Мало хто з бортників йде до бджіл з рушником та хлібом. Мало хто перш чим вилазити на дерево проказує молитву. Хочемо ми того чи ні, а глобалізація робить свою чорну справу. Та молода людина, котра поїхала в Європу на заробітки, вже приїздить до поліського лісу іншою людиною і дідові борті вона вже дивиться іншими очима. Тому в справі збереження бортництва мають бути обов’язкові теми забутого звичаєвого права», — додає знавець звичаїв Полісся.

В справі збереження бортництва не повинно відбуватись підміна понять збереження бортництва і створення осередків бортництва чи окремих бортей, як об’єктів екотуризму чи якихось конкретних проектів.

Фото Серія Жили

«З такою категорією як сільські бортники чи пасічники необхідно працювати тактовно, з належною повагою до їх знань, звичаїв. Абсолютно неприпустимим є повторювання про закурювання бджіл, про жорстоке поводження з бджолами, про примітивність технологій бортництва чи про забобони. Насправді бджоли для бортника були найбільш шанованою божою комахою, котру часто можна побачити на наших рушниках.

Надання бортництву статусу об’єкта національної нематеріальної спадщини без відповідного національного плану дій і фінансування під конкретні проекти мало що вирішує. Національний план дій по збереженню бортництва, як і наступний крок написання номінаційної заявки на отримання статусу ЮНЕСКО, має містити спільний українсько-білоруський план дій з чіткими завданнями на національному, регіональному і місцевому рівнях. Пріоритет в справі збереження бортництва має бути наданий бортникам і роботі з цією категорією носіїв знань. Досвід екскурсійної діяльності Поліського заповідника і екомузею Древлянське Село засвідчив, що саме створення умов для безпосереднього продажу бортного меду від бортника туристу без якихось посередників є найкращим стимулом для місцевого населення займатись бортництвом», — вважає Сергій Жила.

Історико-культурна спадщина території БРПП унікальна.

«На цій території люди жили з часів палеоліту, збереглися численні стоянки людей кам’яного віку (Овруцько-Словечанський кряж). На території БРПП проживає корінне населення – українці-поліщуки, звичаї і традиції якого в силу специфіки регіону певною мірою відрізняються від звичаїв і традицій українців, які живуть в інших регіонах України. Однак культурна та значна етнографічна специфіка в БРПП становлять інтерес для туристів і їх активне висвітлення і пропагування сприятиме зростанню кількості туристів. Безумовно, що БРПП, який має унікальні природні умови є джерелом розвитку туристичної галузі, враховуючи велику туристичну ємність території і необхідність збільшення доходів населення. Сталий розвиток туризму сприятиме збереженню  народних традицій і культурному різноманіттю. Зелений туризм матиме наступні напрямки:  пізнавальний, науковий, лікувальний та екстремальний», — вважає експерт проєкту «Полісся — дика природа без кордонів» Леонід Проценко.

Олег Листопад

 

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*